За волонтерську діяльність доцент кафедри педагогіки вищої школи та суспільних дисциплін Тарас Кадобний лише впродовж минулого року отримав орден, дві медалі, різні інші відзнаки. Про ці нагороди нам доводиться дізнаватися з розмаїтих джерел, лише не від нього самого, адже він переконаний, що добро, як учить Біблія, треба робити таємно. Втім, якщо йдеться про колективні справи студентів нашого університету, то завісу волонтерської діяльності можна й треба відслонити.
«Першим прикладом жертовності були бабусі й дідусі»
– Торік відбулося майже 135 волонтерських і загальноуніверситетських студентських заходів за вашої безпосередньої участі та під вашим керівництвом. Про них можна дізнатися зі сайту нашого університету, сторінок у соцмережах. До слова, чому у вас немає власної сторінки у фейсбуці чи інстаграмі?
– Зізнаюся, мені часто й хлопці-військові кажуть: «Треба тобі бути більш публічним». Та я не хочу. Чому? Така моя філософія. Волонтерством почав займатися ще майже 30 років тому у США. Волонтерство для мене – це про безкорисливість, про час і про жертовність. Потрібно віддати належне американському способу життя, де волонтерство у більшості, як мовиться, в крові. Навіть успішні банкіри чи бізнесмени у вихідні йдуть у сиротинець, притулок, до того ж не лише до людей, а й тварин, доглядають за ними, прибирають.
Я навчався у коледжі св. Василя при Стемфордській єпархії Філадельфійської митрополії УГКЦ штату Коннектикут, на території якої був найбільший Український музей. Він містив багато цікавих експонатів, зокрема, стародруків, етнічних строїв, зібраних з усієї України. Там я й отримав свій перший волонтерський досвід. З перших днів навчання раз на тиждень приходив сюди й усе прибирав, готував експонати до виставки. Щороку тут відбувався український фестиваль, приїжджали гості, наприклад, італійська діаспора чи інша, тож я проводив для них екскурсії. Все це було безкоштовно, на добровільних засадах і потребувало чимало часу.
Ось і мої волонтери-студенти могли б бути у суботу вдома, гуляти з друзями в парку – це є нормально, не обов’язково волонтерити щодня. Але вони волонтерять-таки щодня: якщо, скажімо, не йдуть у лікарню до воїнів, то готують речі, сортують ліки, а завтра чи післязавтра їх передають. Ми зі студентами, до слова, співпрацюємо з усіма тернопільськими лікарнями, особливо з тими, де лікують військових (а також лікарнями, де наші захисники проходять реабілітацію, а саме в Микулинцях і Більче-Золотому). Звичайно, загальноуніверситетські проєкти висвітлюємо публічно, але для мене волонтерство – це стан душі, внутрішнє переконання, воно у серці. Так і для моїх найактивніших студентів-волонтерів, які працюють не лише на рейтинг (звісно, вони отримують для себе додаткові бали, але це вже бонус). Нині наш великий загальноуніверситетський волонтерський рух «Misericordia», який я очолюю, налічує понад сто студентів-українців. І я ними пишаюся. Гасло нашого руху: «Поспішай творити добро – життя таке коротке».
– Гадаю, потреба творити милосердя у вашій душі зародилася значно раніше, а американський досвід волонтерства лише потрапив у відповідний ґрунт. У якій родині ви зростали?
– Народився в Тернополі у робітничій сім’ї Марії та Богдана Кадобних, навчався в школах № 14 та 22, закінчив Тернопільський технічний ліцей. До слова, дядько Володимир Овод, рідний брат моєї мами, закінчив наш медичний університет. Він – великий патріот нашого вишу, був активним студентом, інтелектуал, свого часу очолював різні санаторії курортного міста Трускавець.
На прикладі батькової та маминої родин можна вивчати історію України ХХ століття. Дідусь і бабуся з татового боку – Ярослав і Поліна Кадобні. Три покоління були вивезені в Сибір, там і народився тато. Після смерті Сталіна змогли повернутися в Козову на Тернопільщині.
Мамину ж родину депортували з Польщі. Дід Олександр Овод був кравцем, бабця Марія – весільною господинею. Двері їхньої оселі завжди були відчинені для всіх – вони ділилися всім, чим мали, кожного, хто зайшов, бабуся неодмінно пригощала. Більше того, в хаті завжди жили квартиранти, адже бабця з дідом самі зазнали гіркої долі переселенців, тож допомагали іншим, як могли. Тож, справді, першим прикладом жертовності для мене стали бабусі й дідусі, батьки, а також сестра Лідія Кадобна, вчителька образотворчого мистецтва, яка все життя працює з особливими дітками.
«Повернувся з Америки один»
– Більшість юнаків 1990-их, мабуть, мріяли про фах економіста чи юриста, ви ж вирішили штудіювати теологію та філософію. Хто вплинув на такий вибір?
– Мій духівник – отець-мітрат Дмитро Долішняк, на жаль, уже покійний, який був деканом Козівського деканату Української греко-католицької церкви. Його жертовне служіння в підпіллі, неоціненний внесок у відродження УГКЦ на Козівщині вразили мене й надихнули. Власне, отець Дмитро рекомендував мене на навчання за кордоном. Оскільки я в школі вивчав французьку мову, в нього була така ідея, щоб я навчався у Сорбонні, де найдавніший факультет теології у світі, якому майже 800 років. Але потім так сталося, що моє життя кардинально змінилося.
– І замість Сорбонни ви опинилися у США?
– Так. Я провів там десять складних і водночас чудових студентських років – з 1994 до 2004-ого. Зауважу, що 1994 року для мене видалася унікальна вступна кампанія. Тоді навчатися за кордон ще ніхто не виїжджав. Я вступав у кілька закладів в Україні: в Тернопільську вищу духовну семінарію ім. Патріарха Йосифа Сліпого, Львівську духовну семінарію Святого Духа та в Український католицький університет. І всі ці заклади мене приймали. Але, як це дивно не звучить, за мною вже спостерігали.
– Відповідні служби?
– Ні, не спецслужби, служби правильні (усміхається). Люди, які відповідали за міжнародні відносини в кожній приймальній комісії. Це факт загальновідомий, тому що не я один такий унікальний. Нас зібрали й сказали, що абітурієнтам, які найуспішніше склали іспити, пропонують навчання за кордоном. Я все ще гадав про Сорбонну, та мені запропонували навчання у США – 9 років, контракт, усе оплачували римо-католицька та греко-католицька церкви. Так я опинився в Америці, де отримав дивовижний досвід і пережив неповторні моменти. Зокрема, 1996 року в катедральному соборі Св. Патрика в Нью-Йорку – найбільшій католицькій святині США, мав честь прислуговувати під час меси, був особисто знайомий з кардиналом Нью-Йорка Джоном-Джозефом О’Коннором. Моїм духовним наставником у США був єпископ Василь Лостен. Разом з ним ми не раз служили в церкві Святого Юрія в Нью-Йорку. Нині вона – центр волонтерства й підтримки України під час війни у місті Нью-Йорк. До речі, цікавий факт для мене, як філософа та логіка, який в усьому вбачає причинно-наслідкові зв’язки. Ця церква була побудована 1976 року, це рік мого народження. А торік від Православної церкви України я отримав орден Святого Юрія Переможця за жертовність, захист добра і справедливості та служіння православній церкві. Так, я не роблю різниці між конфесіями, для мене визначальне – справи та дії.
Під час навчання у США ми познайомилися також з багатьма відомими українцями. Зокрема, зустрічалися з тодішнім міністром закордонних справ України Анатолієм Зленком, а 2003 року відбулася зустріч з майбутнім Президентом Віктором Ющенком, який сказав нашій команді успішних студентів після навчання повертатися додому. Донині пам’ятаю його фразу: «Ви будете жити та допомагати будувати нову Україну». Так, ми отримали певний досвід – мови, знань, праці, стандартів демократії. Та майже всі залишилася у США. Один з нас уже став єпископом, дехто – науковцем, багато священників. Мабуть, лише я повернувся.
– Чому ви не залишилися?
– Як це не пафосно звучить, я хочу щось зробити для своєї країни, для рідного міста. Повернувся, тому що я українець, патріот, і це для мене не просто слова.
«Сучасні студенти готові до важкої праці»
– Знаю, нині у вас є понад 500 сторінок англо-українського фразеологічного словника – це 10 років вашої праці й практично докторська дисертація. У школі ви ж вивчали французьку!
– До речі, словник хочу присвятити синові Захару. Змалечку стараюся виховувати сина в дусі доброти й милосердя. Він мені допомагає у волонтерстві, всюди зі мною, зокрема, разом відвідуємо наших воїнів у шпиталях. Уже й сам організовує доброчинні ярмарки, хоча лише в 2-ому класі.
Щодо мови. Коли дізнався про навчання у США – це звучало так масштабно, аж дух захоплювало! В літаку вже зрозумів, що мені буде важко. Перші свої слова англійською вивчав з розмовником. Наступного ж дня почалося навчання англійською мовою…
– І як це було реально?
– Це було… Не скажу, що неможливо, бо я витримав, вижив і ще зі студентських років зрозумів, що таке важка праця та як ставити перед собою, здавалося б, неможливі завдання. Перший семестр я був у п’ятірці студентів, яким доводилося найважче через знання англійської мови. Дуже важко доводилося! У США все чітко: наприкінці семестру виводили середній бал, який мав бути в межах 2.0-4.0. Тих, хто отримав 1.99, без зайвих слів відразу відправляли назад. У мене якимось дивом бал за перше півріччя був рівно 2.0. Та потім чекала розмова з ректором, який сказав: «Так, ти вижив, але таки не дотягуєш».
І ось нас, п’ятеро найслабших студентів, відправили на американсько-канадський кордон. Одна з провідних викладачок англійської мови з Гарвардського університету мала там літній будиночок, наш ректор домовився з нею, що ми житимемо на фермі поруч. Це був дуже цікавий період мого життя. Три місяці канікул, але ми наче навчалися в літній школі. Щодня розмовна мова, письмо, граматика. Коли я повернувся, то мав 3-4-ий результат у моїй групі, але вже навпаки – з кращого боку.
– Теперішні студенти готові до такої праці?
– Я доволі нестандартний викладач. Як мене вчили, так я тепер роблю. Заходиш на лекцію – студенти втомлені, хтось спить, хтось дрімає, хтось телефон мучить. І ось я ставлю якесь контроверсійне запитання, що мобілізує, зацікавлює. Під час першого заняття часто запитую: «Де ви працюєте?». Років десять тому на мене майже всі дивилися круглими очима, а ось тепер було заняття у стоматологів і четверо з десяти студентів сказали, що, так, вони працюють. Тож я бачу позитивну динаміку. Одна студентка взагалі вразила. Вона сказала, що два роки прожила в Німеччині, вивчила досконало німецьку мову, але зрозуміла, що як би мову не вивчив, ніколи не зможеш бути німцем, не зможеш цілком зрозуміти їхній менталітет, стиль життя. Тож вона повернулася в Україну й використовуватиме свої знання й набутий досвід тут. Ось саме такий і мій тип мислення. Як у Шевченка: «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».
– Які шляхи привели вас в Тернопільський медичний університет?
– Це теж дуже цікава історія. Коли я повернувся додому, на мене чекав такий парадокс: з’ясувалося, що мої документи про освіту у США не дійсні в Україні! Довелося закінчувати ще український виш. Мудрі люди порадили Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича – хороший класичний заклад з давніми традиціями. Здобувши там спеціальність англійської філології, звертався в різні тернопільські університети, всюди мені казали, що місць нема. Я ж звик, що все має бути чесно, правильно, без дзвінків, протекції та іншого (усміхається). Мене підтримала професорка кафедри анатомії людини Антоніна Михайлівна Пришляк, яку я глибоко шаную та поважаю. Вона рекомендувала мою кандидатуру, ректорат створив комісію, я пройшов співбесіду й мені запропонували роботу на найбільшій на той час кафедрі – філософії, суспільних дисциплін та іноземних мов. Через два роки її розподілили на три менші кафедри. Оскільки я дипломований спеціаліст з англійської філології, мав би піти на кафедру іноземних мов, та мені запропонували написати дисертацію з філософії, адже потрібні були викладачі саме з цієї дисципліни. Отож я закінчив ще й філософсько-теологічний факультет Чернівецького університету, а 2014 року в ньому ж здобув науковий ступінь кандидата філософських наук, повернувся назад до філософії (усміхається).
– Торік ви закінчили й наш університет, освоївши спеціальність «громадське здоров’я». Навіщо вам ще четверта вища освіта?
– Відчував, що мені дещо бракувало медичних знань, аби порушувати зі студентами певні питання, бути краще обізнаним в них.
Дисертацію ж писав на тему універсальної мови, мови науки. І нині чітко знаю, що кожна мова – це цілком інший вимір. До слова, 2017 року вперше в нашому університеті та й в Україні запропонував провести курси української жестової мови медичної термінології.
– Вас підтримали?
– Ректорат і зокрема сам Михайло Михайлович Корда підтримали. На щастя, ми завжди знаходимо спільну мову. Власне, завдяки ректору я очолив загальноуніверситетський волонтерський рух «Miseri-cordia», створення якого й запропонував. Та водночас ідея з курсами багатьом видалася дивною. А це насправді дуже потрібно! Коли я ближче познайомився з глухонімими людьми, яких в нашій області майже півтори тисячі, та переконався, що теорія про мови правдива: в них інша мова й вони цілком по-іншому мислять. Запитав: «Що відбувається, коли вам потрібно йти до лікаря?». Для них це катастрофа! Вони шукають сурдоперекладача, а в Тернополі таких одиниці, тож щоб потрапити на прийом до лікаря, змушені чекати кілька тижнів. Упродовж року ми проводили ці курси, які пройшли майже сто студентів. Я розробив програмку медичної термінології жестовою мовою, планував видати посібник, але наразі ця справа трохи відклалася.
«Родина мене розуміє»
– Помітила, що посібники ви видаєте, як правило, у співавторстві з колегами.
– Так, переважно вони всі у співавторстві з Леонідом Васильовичем Кравчуком. Вважаю, це дуже вдале поєднання, що додає нашим працям довершеності: він – доктор історичних наук, я – кандидат філософських. Пропонуємо також долучитися до нас талановитим студентам, аспірантам. Щороку стараємося видати принаймні один посібник з необхідних нашим студентам дисциплін. Ще одна, вважаю, дуже потрібна наша з Леонідом Васильовичем спільна робота – національно-патріотичне виховання: проводимо зі студентами реставрацію криївок, реконструкцію боїв, зберігаємо пам’ять героїв УПА. Коли я в Польщі біля курортного міста Криниця відшукав капличку, яку збудували мої предки, запросив туди із собою студентів-поляків, для багатьох з них це була мить просвітництва, адже дехто навіть не міг повірити, що українці жили на тих землях споконвіку.
– До повномасштабного вторгнення іноземні студенти активно долучалися й до волонтерського руху «Misericordia».
– На жаль, іноземців у «Misericordia» нині практично немає. З особливою приємністю згадую, як мої хлопці та дівчата з Польщі, Індії, Нігерії, США, Гани, Ірландії й Великої Британії та інших країн щосуботи їздили у Лозову Байковецької ОТГ і безкоштовно навчали діток англійської та польської мов.
Так, волонтерство може бути й без затрати коштів. Ось нещодавно ми зі студентами допомогли двом багатодітним родинам з Лановеччини зібрати шкільні сумки. Один лікар приніс наплічники, хтось зі студентів – ручки, інші – зошити, які мали вдома зайві, я теж переглянув канцелярію у себе й у сина. Так спільними зусиллями вдалося скласти три повні наплічники – навіть ортопедичні, а також продукти харчування та одяг.
Зауважу, що наш волонтерський рух – студентоцентричний, ініціатива завжди надходить від студентів. Моя справа – підтримати їх, допомогти та координувати. «Misericordia» має 23 заклади-партнери, до яких ми постійно навідуємося. З найрізноманітнішими волонтерськими проєктами також співпрацюємо з багатьма школами Тернополя й області. Словом, у наших студентів ідей дуже багато.
– Як у вас вистачає на все часу? І як ставиться до цього сім’я?
– Безмежно вдячний за підтримку й розуміння батькам і особливо дружині Галині, яка працює в медичній сфері. Вона – офіс-менеджер КНП «Микулинецька обласна фізіотерапевтична лікарня реабілітації». Це – один з центрів реабілітації наших воїнів, куди ми зі студентами також навідуємося вже впродовж багатьох років.
Я зустрів свою другу половинку, коли мені було 37 років, дружині – 35 (усе не було часу на особисте). Зараз виховуємо єдиного сина, Захара. Але, напевно, Бог так компенсує, що в тих закладах, з якими співпрацюємо, багато діток, як-от у Тернопільському навчальному реабілітаційному центрі на вул. Братів Бойчуків, де ми долучилися до відкриття кабінету арт-терапії. Часто їздимо туди, допомагаємо. Коли заходжу в цей заклад, то діти біжать, обіймають. Завжди кажу, що хтось має двоє дітей, а в мене – сотні.
Справді, я забираю час у родини, це треба визнати. Мене терплять. Терплять, що квартира іноді завалена одягом чи якимось іншими речами, я не встигаю все прибрати. На початку повномасштабного вторгнення рашистів в Україну взагалі два місяці провів на кордоні, отримуючи гуманітарні вантажі. Та родина мене розуміє – й це найбільше, що надає сили працювати далі.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА